Про що не довідався розвідник

Згадав випадок із дитинства і навіть заголовок придумав : «Про що не довідався розвідник».

Літо того року (початок семидесятих) було спекотним а в мої обов’язки на канікулах входило рвати траву кролям, яка майже вся повигорала , доводилося лазити по хащам кущів висмикуючи ріденьку,зелену травичку. Вітер-суховій розносив пил з грунтових доріг перемішаний з вапняним покриттям , яким автомобілі з цукрового заводу щедро засипали дороги , ховаючи калюжі та колдобини під сіро-білу жижу, яку при висиханні рівняли грейдером і вкатана дорога ставала як асфальт-до першого дощу.

Так от, рвучи траву в так званих паркАнах я почув гомін. По дорозі понад селищним клубом здіймаючи куряву пленталися два чоловіка. Вони були п’яні, кричали, щось доводили один одному, смикали за одяг, наближаючись в мою сторону. Я приліг на мішок в кущах, спостерігаючи,що буде далі. Одного з них я упізнав чоловік проживав неподалік нашого будинку з дружиною і старенькою бабусею. Сім’я тримала декілька кіз, яких припинали на бугрі неглибокого яру, але я жодного разу не бачив,щоб він порався біля них , мабуть він не любив молоко, зате полюбляв щось міцніше, бо постійно у вихідні дні поспішав туди, звідки під вечір повертався добряче напідпитку. Високий, худорлявий і немов виснажений життям неквапливо, хитаючись йшов додому, щось розповідаючи собі під ніс , на когось там ображаючись, матюкався на російській мові. На нашому кутку проживало багато росіян – хтось лікувався після війни у місцевому госпіталі та знайшов свою половинку,інші залишилися після будівництва цукрового та молочного заводів завели сім’ї і укорінилися. Та навіщо далеко ходити коли мій дядько – рідний батьків брат – військовий льотчик приїхав зі служби з дружиною росіянкою. Щоб сказати хто більше пив мабуть порівну, тим паче, що пиячити було де і всим. Тільки у нас на Горі до п’ятидесятиріччя був збудований величезний магазин «Супутник», в якому ніколи не виводилося спиртне. Від приміщення селищної ради вузенька асфальтована стежка вела до місцевого клубу, що був поруч і далі попід дворами, минаючи деякі старі приміщення магазинів, складів заготконтори підходила до так званої «чайної» - закінчуючи великою асфальтованою площадкою на вході. Мені заппам’яталися назви цього «завєдєнія», які чомусь постійно змінювали : «чайная, закусочная, кафе, столовая, ресторан» і т.п.

До речі, порція гречнєвої каші з підливою і солоним огірком коштувала шість копійок. Так що і в ті часи гречка робила дивА, як і зараз до виборів. А через дорогу приміщення аптеки було у багнюці на весні та після дощів до дверей були покладені цеглини і старенькі бабусі стрибали по них, немов граючи у «класика» інколи не попадаючи в задану ціль.

Далі була ще одна «точка»- маленький кіоск в районі старого ринку, де чоловік-інвалід продавав на розлив спиртні напої. Це вже пізніше на літніх канікулах 7,8,9-их класів я працював з друзями в колгоспі, а також вантажником у так званому місцевому «робкоопі». Ми отримували продукцію з молочно-консервного комбінату і розвозили по місцевим магазинам . На Заводі також був збудований до річчя величезний магазин- перший поверх чотирьох поверхового житлового будинку, але молочної продукції завозили мало-кілька фляг молока, сметани, та кілька ящиків молока та кефіру у скляних пляшках. Черги були великі , що на Горі,що на Заводі- молочки не вистачало, зате кожного тижня ми їздили на міжрайбазу, де вщент завантажували будку «газона» ящиками з бухлом. Горілки брали мало, в основному дешеве вино. Наш старший товариш-наставник-вантажник зі стажем дорогою повчав нас : одну-дві пляшки дозволяється списувати «на бой», відкривав пляшку вина,випивав з горла майже все, залишок виливав на металевий лист будки авто і розбивав пляшку. По приїзду ми першого вивантажували вантажника, вкладали спати на фуфайці під магазином, а тьоті-продавчині обзивали його раклом і прохали нас не брати з него приклад., а потім ми на електровантажному ліфті магазину опускали вино у підвал магазину «Ювілейний», щоб за декілька днів його і продали. А ще пізніше, працюючи на комбінаті по обслуговуванні холодильного обладнання я бачив і маленьку холодильну камеру цільномолочного цеху (шир потреба) і бачив склади забиті згущеним молоком у флягах, діжках, баночках, які відправляли у більш ніж тридцять країн світу. Влітку прийом і переробка молока за добу доходила інколи до трьохсот тонн, але в магазинах окрім дорогого масла та згущенки не було. Зате вдоволь було міцнішої продукції, мабуть це було вигідно для держави ?

… так от я вмостився в кущах, спостерігаючи за п’яними дядьками, які підходили все ближче і стали на роздоріжжі- одна дорога через ПарканИ і яр вела до двору сусіда і він зупинився, доказуючи опоненту,що розвідка на війні принесла більше користі ніж піхота, а піхотинець йому заперечував і коли у останнього не лишилося аргументів він зі словами: я зараз покажу тобі як б’є піхота – ударив кулаком у обличчя розвідника, посадивши його на землю. Сусід неквапливо піднявся, із розбитої губи на підборіддя стікала кров. Далі на світлу, не першої свіжості сорочку, брудні штани «озолотилися» цвітом лободи, а у руках розвідника я побачив камінь-вапняк, якими щедро була осіяна обочина дороги і зі словами : а отак б’є розвідка- замахнувшись кулаком з камінцем вдарив у вухо піхоту , зваливши його у запилене придоріжжя, сплюнув кров і пішов. Я злякався,подумавши, що розвідник його вбив,та через деякий час піхота піднявся і пішов вниз по дорозі.

Закінчувався серпень ,скоро збиратися до школи і ми , дітлахи у виритому нами окопі з дерев’яної зброї поспішали покінчити з фашистами, китайцями, які кілька років тому лізли на нашу землю, та світовим американським імперіалізмом, який гнітив чорношкіре населення, постійно розв’язував війни на планеті, погрожуючи миролюбивому рад союзу . Одного дня на диво, майже тверезий розвідник повертаючись яром додому покликав нас. Він розповідав про війну, як потрібно вести себе в тилу ворога,потім знайшовши якусь хворостину підняши її низько над землею наказав нам проповзти під нею не зачепивши. Я був товстий і не зміг проповзти не зачепивши хоча і старався, мені було соромно перед товаришами а ще я боявся,щоб він не засвітив мене у вухо. Хлопці почали кепкувати з мене : як почнеться війна-тебе першого вб’ють… розвідник відкинув хворостинку: яка війна ? яка війна ? – він вмить піднявся, виправився , очі його налилися сумом- запам’ятайте, війни ніколи не буде, після страшної війни рад союз не допустить ніде у світі, щоб гинули люди, і чомусь ці слова закарбувалися в моїй пам’яті на все життя .

Так про що не довідався розвідник? А про те, що пройде деякий час – розпадеться союз, жирним ,ситим кліщем, напившись крові із «братніх» республік відпаде росія, та невдовзі, зголоднівши вийде на полювання провокуючи конфлікти та війни у Грузії, Абхазії, Чечні, Придністров’ї, Північному Кавказі і т.д. А молоду державу Україну надурили всим світом- обіцяючи за незайманість –весіллЄ, тобто будапештський меморандум, який не дав нічого . окрім величезного горя та біди…

… Не пасуться на бугрі кози, позаростали хащами, бур’янами яри, де кілька століть тому, як стверджують краєзнавці була фортеця, козацьке поселення. Покояться на місцевому цвинтарі розвідники,піхота, артилеристи, льотчики, вони ж учасники ВВВ, які вірили в дружбу братних народів і, може, під час виття сирен здригаються їхні кістки в унісон вибухів фашистсько-руського міра, який чорною чумою суне по нашій землі.